Яка різниця у меті політики радянської коренізації, як її пояснювали в Москві і Харкові? Чому плани М. Скрипника

Радянська коренізація і політика українізації були двома різними підходами до національної політики в СРСР. Політика радянської коренізації, як її пояснювали в Москві, надавала певні права та можливості національним меншинам в межах СРСР. Зокрема, вона підтримувала розвиток та зміцнення національної культури, освіти та мови. Однак, ця політика була досить обмежена і контрольована центральними владами, що тимчасово розміщувались в Москві.

З іншого боку, політика українізації, як її пояснювали в Харкові, ставила основний акцент на зміцнення національної ідентичності та української культури в Україні. Михайло Скрипник, ініціатор планів з українізації Донбасу, хотів зробити Донецьку область українською культурною та мовною територією. Проте ці плани не знайшли підтримки центрального партійного керівництва, оскільки вони суперечили політиці радянської коренізації, яка надавала перевагу розвитку радянської ідентичності.

Щодо мовної ситуації в шахтарських районах Донбасу, у статті М. Скрипника згадується, що раніше багато людей вважали, зокрема, що робітники Донбасу не є українцями, і що Донбас не належить до України. Однак, за даними статті, виявилося, що ці уявлення є абсолютно неправильними. Серед гірників майже всі розмовляли українською мовою, провідну роль мали українці, а українська культура мала міцну присутність в шахтарських районах Донбасу.

Таким чином, можна сказати, що політика радянської коренізації та плани М. Скрипника з українізації Донбасу відрізнялися у своїх метах і підходах, і, хоча обидва напрямки зосереджувалися на розвитку національних культур, їх реалізація не завжди збігалася з інтересами центрального партійного керівництва. Мовні дані статті М. Скрипника підтверджують важливу роль української мови та культури в шахтарських районах Донбасу.