i. 1. Земле Шевченкова, земле Франкова, ниво, завіяна щастям-добром, вічна твоя Соловейкова мова, вічна розмова Дністра

Одного разу, у тихому селі, проживали різні люди, які говорили різними мовами і мали різні думки. Однак, незважаючи на це, вони усі були зв"язані загальною прекрасною мовою природи - мовою птахів. Ця мова була такою ж безмежною, як і простори наших українських степів.

Дружелюбні сусіди, пан Шевченко і пан Франко, дуже полюбляли цю мову і дбали про неї. Кожного дня вони слухали спів солов"їв, які приносили до їхніх осель щастя і добро. Вони бачили, як мова Дністра і Дніпра розмовляє народними піснями, що звучать ніжно та дотепно.

На жаль, приходив час зимових холодів, а з ним приходила і засніжена нива. Але навіть у ці тяжкі часи існувала віра, що весна поверне все до свого ряду. Так само, як і народження Антеїв, земля стане плідною і радісною.

Та не тільки природа оживає, а й думки та ідеї. Сократи, великі філософи, завжди глибоко мислять і постійно шукають сенс життя. Їхні думки проходять крізь сутінь незрозуміння і стають світлом для інших.

Уявімо собі, що наші очі - це свічадо, яке бачить лише море, а наша голова - це стеля, на якій малюються голубі небеса. Ці красиві картини роблять нас щасливими і допомагають зрозуміти безмежність та прекрасоту світу.

Так само, як багато стежень тягнуться у вічність на Чумацькому шляху, наші думки й ідеї впливають на наше життя. Іноді вони можуть бути складними і змінювати наше мислення, але завжди дають нам можливість зрозуміти світ краще.

Таким чином, ми повинні дбати не тільки про мову, а й про наше спілкування та думки. Вони сприяють нашому розвитку й дають нам змогу з"єднуватися зі світом навколо нас. Нехай же наша мова буде завжди вічною розмовою і наш внутрішній світ - ніколи не зімнеться у сутінках, але розкриється вічним світлом.